zvijani-vitrom-1 - Страница 122

122

Негри підрівнялися, знов збилася руда курява в повітрі, коли вони рушили, і Здоровань Сем знову затягнув той самий гімн:

- Зійди, Мойсею, в край Єгипту І визволи з лабет неволі Мій народ!..

- Скажіть, Рете, капітан Рендл збрехав мені, як і взагалі то властиво чоловікам - приховувати правду від жінок, боячись, що вони зімліють? Справді збрехав? Ой Рете, але ж коли нам ніщо не загрожує, то навіщо копати нові укріплення? Хіба в армії вже так мало солдатів, що треба забирати й негрів?

Рет прицмокнув на коня.

- В армії таки мало солдатів, навіть дуже мало. Бо інакше не вдавалися б до внутрішньої гвардії. А щодо шанців, то укріплення, як ви розумієте, мають прислужитись у разі облоги. Для генерала остання лінія оборони тут, під Атлантою.

- У разі облоги! О, завертайте коня назад! Я їду додому, додому в Тару, зараз же.

- А чого такий поспіх?

- Облога! Боже милий, облога! Я стільки наслухалась про облоги! Тато пережив одну облогу, чи то, може, його тато, але мій тато розповідав мені…

- Яку це облогу?

- Облогу Дрогеди !, коли Кромвель переміг ірландців. Тоді обложені не мали що їсти, тато казав, що вони мерли з голоду просто на вулицях і врешті поїли всіх котів, і щурів, і навіть тарганів. Він казав, що наприкінці облоги вони навіть одні одних їли, хоч я так і не певна, вірити цьому чи ні! А коли Кромвель узяв місто, то всіх жінок… Облога! Мати Божа!

1 Взявши місто Дрогеда на сході Ірландії в ході придушення одного з найбільших ірландських визвольних повстань, О. Кромвель 1649 року вчинив страхітливу різанину. Відтоді в устах ірландця найгіршим побажанням став вислів: “Прокляття Кромвеля на твою голову!”

- Такої неосвіченої молодої особи, як ви, я зроду не зустрічав! Облога Дрогеди мала місце ще у тисяча шістсот якомусь там році, і містер ОТара ніяк не міг бути її учасником. Та й, крім того, Шерман - це не Кромвель.

- Ні, але він ще гірший! Кажуть…

- Що ж до екзотичних наїдків, якими харчувались ірландці під час облоги… то я особисто волів би доброго соковитого щура, ніж оті потрави, які подають мені останнім часом у готелі. Ні, доведеться-таки вертатись до Річ- монда. Там принаймні можна смачно попоїсти, коли маєш досить грошей.

Він насмішкувато спостерігав за переляком на її обличчі. Сердита сама на себе, що виказала перед ним свою стривоженість, вона вигукнула:

- А я й так не розумію, чому ви досі ще тут! Вас же тільки й цікавить, щоб жити з вигодами, наїдатись і… і все таке інше.

- Як на мене, то нема нічого приємнішого в світі, як добре попоїсти і м-м… все таке інше,- сказав він.- А відносно того, чому я тут… знаєте, я багато читав про те, як беруть в облогу фортеці чи міста, але на власні очі ні разу цього не бачив. Тож я й вирішив залишитись тут і придивитися. Мені це нічим не загрожує, бо я чоловік не військовий, а щось нове пізнати - завжди цікаво. Ніколи не проминайте нагоди пізнати щось новеньке, Скарлет. Це розширює розумовий обрій.

- Мій обрій і так досить широкий.

- Можливо, це й правда, хоч я б сказав… Але ні, це було б негалантно. А може, я тут для того, щоб урятувати вас, коли місто й справді опиниться в облозі. Я ще ніколи не рятував симпатичних дам у скруті. Це теж було б щось новеньке.

Вона розуміла, що він піддражнює її, але відчувала за його словами й певну серйозність. І все-таки шарпнула головою.

- Вам не треба мене рятувати. Я й сама зумію дати собі раду, дякую.

- Не кажіть цього, Скарлет. Думайте так, якщо вам охота, але ніколи, ніколи не кажіть цього знайомому чоловікові. Якраз у цьому й полягає вада дівчат-янкі. Вони були б найчарівніші у світі, якби не запевняли всіх: “Дякую, я й сама дам собі раду”. Здебільшого вони кажуть правду, хай Бог їх боронить. Отож чоловіки й полишають їх самим давати собі раду.

- Ну це вже ви забалакались,- сухо зауважила Скар- лет, бо ж не було більшої образи, як порівняння з дівчи- ною-янкі.- А про облогу ви, мабуть, кажете, щоб нагнати на мене страху. Ви ж знаєте, що янкі ніколи не підступлять до Атланти.

- Не мине й місяця, як вони будуть під містом - можу закластися з вами. Ставлю коробку найкращих цукерок проти…- Його темні очі затримались на її устах.- Проти вашого поцілунку.

На коротку хвилину страх перед навалою янкі стис їй серце, але почувши слово “поцілунок”, вона забула про все інше. Це вже була знайоміша стихія, і куди цікавіша за всілякі військові операції. Насилу вона стримала задоволений усміх. Рет від того дня, коли подарував їй зеленого капелюшка, не зробив анічогісінько такого, що можна було б тлумачити, як прояв його закоханості. Ніколи їй не вдавалося перевести розмову з ним на особисті стосунки, хоч як вона силкувалась, а оце без ніякої заохоти з її боку він сам згадав про поцілунки.

- Прошу не розмовляти зі мною про такі інтимні речі,- холодно заявила вона, насупившись для годиться.- Але коли вже ви хочете знати, то мені приємніше було б порося поцілувати.

- Про смаки не сперечаються, та й крім того, я не раз чував, що ірландці дуже залюблені в поросят - вони навіть тримають їх у себе під ліжками. Але ви, Скарлет, аж пищите, так вам кортить цілуватись. Оце ж і клопіт ваш. Усі ваші кавалери або надміру поважали вас - бозна з якої причини,- або ж були надміру боязкі перед вами й не поводились так, як вам хотілося б. Внаслідок цього ви нестерпно задерли носа. Треба, щоб хтось вас цілував, і саме той, хто розуміється на цьому.

Розмова завертала зовсім не туди, куди Скарлет хотілося. З Ретом у неї завжди так виходило. Щоразу це був поєдинок, в якому вона зазнавала поразки.

- І себе ви, очевидно, вважаєте саме таким знавцем? - уїдливо запитала вона, ледве стримуючи лють.

122