zvijani-vitrom-1 - Страница 138

138

міцніш ухопилася за раму вікна й напружила слух, щоб краще розчути. Гримотіння долинало з південного боку.

Гармати з півдня! А на півдні ж Джонсборо, і Тара… і там Еллен!

Можливо, зараз, цю хвилину, янкі вже в Тарі! Вона знову стала наслухати, але крой так стугоніла їй у скронях, що забивала відголос далекої стрілянини. Ні, янкі ще не добралися до Джонсборо. Тоді відгсхлос був би тихіший, не такий виразний. Але вони, мабуть, миль за десять звідси на дорозі до Джонсборо, може, біля сільця Раф-енд-Реді. Хоча звідти до Джонсборо теж ледве чи більше десяти миль.

Гармати били на півдні, звістуючи можливе невдовзі падіння Атланти. Але для Скарлет, занепокоєної небезпекою, що загрожувала її матері, гарматні постріли означали тільки наближення військових дій до Тари. Вона ходила по кімнаті й заламувала руки, бо вперше за всі ці роки з цілковитою ясністю усвідомила, що армія Конфедерації може зазнати поразки. Думка про Тару, яка ось-ось, можливо, опиниться в руках у Шерманових солдатів, спонукала її так гостро усвідомити моторошність війни, як того не в силі було все навколишнє- ні вибухи снарядів, від яких розліталися шибки у вікнах, ні скрута з харчами та одягом, ні видовище сотень поранених, що помирали у неї на очах. Шерманове військо за кілька миль від Тари! І якщо навіть його відіб’ють, воно може, відступаючи, вийти до Тари. Де тоді знайде сховок Джералд з трьома хворими жінками на руках?

О, якби тільки їй опинитися зараз удома, янкі там чи не янкі! Босоніж, у нічній сорочці, що плуталась між ніг, вона снувала по кімнаті, і гнітюче передчуття щодалі дужчало в ній. Вона так хотіла бути вдома! Бути біля Еллен.

Знизу з кухні почувся брязкіт посуду -‘ це Пріссі готувала сніданок. Але щось не чутно було голосу Бетсі, куховарки місіс Мід. Гострим пронизливим голосом Пріссі затягла журливу пісню:

Ще кілька днів брести в тяжкій дорозі…

Цей спів діяв Скарлет на нерви, сумні слова навіювали страх, тож, накинувши халат, вона вибігла в коридор і гукнула у двері на чорний хід:

- Та не вий ти, Пріссі!

Понуре “Слухаю, мем”,- долинуло знизу, і Скарлет глибоко зітхнула, раптом засоромившись свого спалаху.

- А де Бетсі?

- Не знаю. ЕГна не прийшла.

Скарлет підступила до дверей Мелліної спальні, легенько прочинила їх і заглянула в залиту сонцем кімнату. Мелані лежала на ліжку в нічній сорочці, очі заплющені, під ними чорні дужки, її серцевидне личко набрякло, струнке тіло зробилося одутлим і потворним. “Ото б Ешлі побачив ії зараз”,- зловтішно подумала Скарлет. Жодна вагітна жінка, здавалось їй, не виглядала так бридко, як Мелані, Відчувши поглдд Скарлет, Мелані розплющила очі, й тепла ясна усмішка осяяла її обличчя.

- Заходь,- покликала вона, натужно повертаючись на бік.- Я не сплю з самого світання, все думаю і хочу тебе, Скарлет, про щось попросити.

Скарлет увійшла до спальні й присіла скраєчку ліжка, яке тонуло в яскравому сонячному світлі.

Мелані простягла руку і лагідно й довірливо стисла долоню Скарлет.

- Дорогенька,- промовила вона.- Я так переживаю через цю стрілянину. Це з боку Джонсборо, правда?

Скарлет тільки гмукнула, і серце ії знову болісно скур- чилося.

- Я знаю, як ти непокоїшся. Якби не я, ти поїхала б додому ще на тому тижні, тільки-но довідалась про мамину хворобу. Правда ж бо?

- Правда,- сухо погодилася Скарлет.

- Скарлет, голубко, ти така добра до мене. Рідна сестра не була б дбайливіша й мужніша. І я так люблю тебе за це! Мені дуже прикро, що я стою тобі на заваді.

Скарлет мовчки витріщилась на неї. Вона любить її! От дурна!

- Я тут лежала, Скарлет, і думала, і вирішила попросити у тебе дуже великої послуги.- Вона міцніше стисла долоню Скарлет.- Якщо я помру, ти забереш мою дитину?

Очі Мелані були широко розкриті, в них світилося погідне й настійливе благання.

- То ти забереш?

Скарлет рвучко висмикнула руку, пойнята раптовимі страхом. Від цього й голос її зазвучав шорстко, коли вона заговорила.

- Ой, не будь ідіоткою, Меллі! Ти зовсім не помреш. Так кожна жінка думає перед першими пологами, я знаю,- зі мною теж таке було.

- Ні, з тобою не могло такого бути. Ти ніколи й нічого не боялася. Це ти говориш, аби лиш мене підбадьорити. Я смерті не боюся, але мені страшно покидати дитину сиротою, якщо Ешлі… Скарлет, пообіцяй, що забереш немовля, якщо я помру. Тоді мені не буде страшно. Тітонька Дріботуп надто стара, щоб виховувати дитину, а Душка. й Індія дуже добрі, тільки… Я хочу, щоб мою дитину забрала ти. Пообіцяй мені, Скарлет. І якщо це буде хлопчик, виховай його таким, як Ешлі, а якщо дівчинка… Я б хотіла, щоб вона була схожа на тебе, дорогенька.

- А хай тобі чорт! - у нестямі вигукнула Скарлет, схоплюючись із ліжка: - Мало всякого іншого клопоту, так ще й ти з балачками про смерть!

- Вибач, дорогенька. Але пообіцяй мені. Я чогось думаю, що це станеться сьогодні. Я навіть певна. Пообіцяй, я тебе прошу.

- Ну добре вже, обіцяю,- сказала Скарлет, розгублено дивлячись на Меллі згори вниз.

“Невже Меллі така дурна й нічого не бачить, не розуміє, що я кохаю Ешлі? Чи вона все розуміє і саме тому й думає, що я подбаю про дитину Ешлі?” Скарлет поривало так прямо й запитати Меллі, але запитання завмерло у неї на устах, коли та взяла її долоню й приклала на хвильку до своєї щоки. Погляд Меллі знову випогодився.

- А чому ти думаєш, що це буде сьогодні?

- У мене ще зранку почалися перейми, правда, не дуже сильні.

- Он як! Чого ж ти мене не гукнула? Я послала б Пріссі по доктора Міда.

- Ні, ще не треба, Скарлет. Ти ж знаєш, який він заклопотаний, та й усі вони там. Просто перекажи йому, що сьогодні ми можемо його потребувати. А тим часом повідом місіс Мід, попроси її прийти й посидіти біля мене. Вона знатиме, коли вже треба буде кликати лікаря.

138