zvijani-vitrom-1 - Страница 153

153

А він явно осміхався. Було видно, як біліли його зуби в напівтемряві, як в очах поблискувало звичне глузування.

- Покидаєте нас? А куди… Куди ж ви підете?

- Я піду, моя люба, разом з армією.

Вона перевела подих- з полегкістю і з роздратуванням. Знайшов коли жартувати! Щоб Рет - і в армії! Хіба ж не він обзивав безтямними дурнями тих, хто дає себе заманити барабанним боєм та патяканням ораторів і накладає головою, аби інші, у кого більше клепок, тим часом багатіли?

- Боже, ви так мене налякали,- та я могла б задушити вас за це! Рушаймо вже.

- Я зовсім не жартую, люба. І мені прикро, Скарлет, що ви не оцінили належним чином мій саможертовний порив. Де ж ваш патріотизм, ваша відданість Нашій Благородній Справі? Вам випадає нагода благословити мене словами: “Повертайтеся зі щитом або на щиті”. Тільки покваптеся, бо мені ще треба виголосити героїчну орацію перед тим, як податись на поле бою.

Його протягла мова звучала глузливо. Він кепкує з неї, але заразом, як їй здавалося, і з самого себе. Що він таке торочить? Патріотизм, щити, героїчні орації? Та це він несерйозно! Це ж просто в голові не вкладається, щоб він так легкодумно заявляв, що залишить її тут серед ночі на дорозі, з жінкою, яка вже, можливо, помирає, з щойно народженим немовлям, з дурепою-негритянкою і переляканою всмерть дитиною, і скине їй на плечі їх усіх, коли довкола на цілі милі поля боїв, і дезертири, і янкі, і стрілянина, і чого тільки нема!

Колись давно, шестирічною дівчинкою, вона впала з дерева, впала плазом, на живіт. Вона й досі пам’ятала ту моторошну хвилину, поки до неї верталася спроможність дихати. І ось коли зараз вона дивилась на Рета, то мала таке саме відчуття, як і тоді - голова мов очамріла, забило подих, до горла підступає нудота.

- Ви жартуєте, Рете!

Вона схопила його за руку й відчула, як сльози скрапують їй на зап’ясток. Він підніс її долоню до уст і легенько поцілував.

- Себелюбна до кінця, чи ж не так, моя дорога? У вас на думці лише власна неоціненна шкура, а не інтереси героїчної нашої Справи. Але подумайте-но, як піднесуться духом наші воїни, коли я за три чисниці до смерті Конфедерації стану до лав армії!

У голосі його чулась якась зловтішна вкрадливість.

- Ой Рете! - схлипувала Скарлет.- Як ви можете гак повестися? Чому ви мене покидаєте?

- Чому? - безтурботно засміявся він.- Мабуть, через цю дурнувату сентиментальність, що криється в серцях усіх нас, південців. А може… може, тому, що мені сором. Хто зна?

- Сором? Та ви б і справді мали померти з сорому! Коли покидаєте нас тут самих, таких безпорадних…

- Люба моя Скарлет! Хто-хто, але ви не безпорадні. Хто такий себелюбний і рішучий, як ви, той з усякої скрути знайде вихід. Я не заздрю тим янкі, що трапляться вам на дорозі.

Він рвучко скочив на землю і, поки Скарлет розгублено дивилася на нього, онімівши з подиву, обійшов круг візка на той бік, де сиділа вона.

- Злазьте! - наказав він.

Вона непорозуміло витріщилась на нього. Він безцеремонно схопив її попід пахви і, окресливши нею півколо, поставив на землю перед себе. Тоді рішучі взяв за руку й потяг убік від візка. Пісок та камінці набились їй у пантофлі й боляче кололи ступні. Тиха задушлива темінь обвивала її, як уві сні.

- Я не прагну, щоб ви зрозуміли мене або простили. Хоча, власне, мені й байдуже, як ви до цього поставитесь, бо я й сам ніколи не зрозумію й не вибачу собі такого безглуздя. Мене самого разить, що я досі не позбувся свого донкіхотства. Але наш прекрасний Південь потребує нині кожного, хто може тримати в руках зброю. Чи ж не так сказав наш мужній губернатор Браун? А втім, байдуже. Я йду на війну, та й годі.- Він раптом зареготав дзвінким і невимушеним сміхом, що луною розкотився в лісі.- “Тебе б не зміг я сильно так любити, якби ще дужче Честь я не любив” 14. Доречні слова, правда? В усякому разі, нічого кращого сам я в цю хвилину б не придумав. Бо я таки люблю вас, Скарлет, незважаючи на все, що сказав вам увечері місяць тому на ганку у вашої тітоньки.

Протягла мова Рета звучала пестливо, і його теплі дужі долоні пересунулись вище по її оголених до плечей руках.

- Я люблю вас, Скарлет, тому що ми з вами близькі духом. Ми обоє відступники, моя люба, і страшні егоїсти. Нам байдужісінько, хоч би й увесь світ пішов шкереберть, аби лише нам було добре й приємно.

Голос його долинав з темряви, Скарлет чула слова, але не вловлювала їхнього змісту. Вона натужно силкувалася збагнути прикру істину, що він кидає її саму нащжзволяще перед обличчям ‘янкі. В голові у неї тільки це й звучало: “Він кидає мене. Він кидає мене”. Але ця думка не викликала ніяких емоцій.

Потім руки Рета обвилися круг її стану й плечей, аж вона відчула тверді м’язи його стегон і гудзики сурдута, що впиналися їй у груди. Тепла хвиля збудження, і бентеги, й остраху затопила її, змушуючи забути, коли, й де, і за яких обставин це діється. Вона відчула себе безвладною і податливою у нього в руках, мов ганчір’яна лялька, а його дужі обійми були такі ж приємні!

- Пам’ятаєте, що я пропонував вам місяць тому? То ви не передумали? Нема кращої присмаки, як небезпека й смерть. Будьте добра патріотка, Скарлет. Подаруйте воїнові солодкий спомин, коли посилаєте його на смерть.

Він уже цілував її, і його вуса лоскотали їй губи, поцілунок його гарячих уст був довгим і неквапливим, наче вони мали попереду ще цілу ніч. Чарлз ні разу її так не цілував. Та й коли Тарлтони чи Калверти цілували, з нею ніколи не робилось такого, як зараз: то в жар .її кидало, то в холод, а ноги заточувалися. Він відхилив її назад, і уста його ковзнули по шиї нижче, туди, де була камея у неї на грудях.

153