zvijani-vitrom-1 - Страница 82

- А тепер я заспіваю вам “Плач по Робертові Еммету”. Ви повинні знати цю пісню, юначе. Я вас навчу.

- Я охоче її вивчу,- відповів з легким смішком його супутник, дещо протягло вимовляючи слова.- Тільки не зараз, містере О’Гара.

“О Боже, та це ж той бридкий Батлер!” - промайнуло у Скарлет. Спершу її взяла злість, що то був він, але потім вона зраділа: дякувати долі, вони не перестріляли один одного. Ба навіть знайшли спільну мову, коли вертаються вдвох о такій порі й у такому стані.

- Ось я заспіваю, а ви слухайте й підтягуйте, а то застрелю, як оранжиста.

- Я не оранжист, а чарлстонець.

- Один чорт. А то ще й гірше. У мене дві братові в Чарлстоні, то я вже знаю.

“Він що, хоче всіх сусідів підняти на ноги?” - злякано подумала Скарлет, простягаючи руку по халат. Але що вона

може зробити? Не вибігати ж їй глупої ночі на вулицю, аби швидн^е затягти батька в будинок.

А Джералд, прихилившись до хвіртки й закинувши голову, без дальших попереджень затяг своїм гучним басом “Плач”. Скарлет слухала його, спираючись ліктями на лутку вікна, й мимохіть усміхалася. Чудова пісня, але якби ще батько вмів співати. Це була одна з її улюблених пісень, і на хвильку вона й собі підхопила журливу мелодію:

У далекому краї загинув герой,

Що його вона щиро кохала…

Пісня звучала далі, і Скарлет уже почула якийсь рух у кімнатах Дріботуп і Меллі. Мабуть, наполохались, бідолашні. Для них це дивина - зіткнутися з такою життєрадісною натурою, як у Джералда. Коли пісня завмерла, дві постаті злились в одну, підійшли стежкою до ганку й піднялися сходинками. Почувся обережний стукіт у двері.

“Доведеться спуститись,- подумала Скарлет.— Зрештою, це ж мій батько, а бідна Туп швидше помре, аніж вийде серед ночі”. Та й, крім того, Скарлет не хотіла, щоб челядь побачила Джералда у такому вигляді. А якщо Пітер спробує вкласти його в ліжко, він зовсім розходиться. Один лише Порк знає, як давати йому раду.

Скарлет застібнула халат на грудях, запалила свічку й збігла сходами вниз до вхідних дверей. Поставивши свічку на столик, вона відімкнула двері й при миготливому світлі розрізнила Рета Батлера - він стояв чепурно вбраний і підтримував осадкуватого Джералда. “Плач” явно був батьковою лебединою піснею, бо він уже безвладно завис на руці свого супутника. Капелюх його десь згубився, довгі сиві кучми були розкуйовджені, краватка з’їхала під вухо, а на сорочці видніли плями від вина.

- Ваш батько, як я здогадуюсь? - промовив Рет Батлер, весело граючи очима на смуглявому обличчі. Гострим своїм поглядом він наче прозирав її всю крізь дезабільє.

- Проведіть його всередину,- коротко кинула Скарлет, ніяково почуваючи себе в цій одежі, люта на Джералда, що наразив її на посміх перед цим чоловіком.

Рет підштовхнув Джералда вперед.

- Може, допомогти вам завести батька нагору? Ви самі не впораєтесь. Він важкуватий.

Скарлет аж оніміла, вражена його зухвалою пропозицією. Що подумали б принишклі у своїх спальнях Дріботуп і Меллі, почувши, як капітан Батлер підіймається такої пори у внутрішні покої!

- Мати Божа, ні! Ось сюди його, у вітальню, на цю розлогу канапу.

- То це він тут у вас розляжеться?

- Я була б вам вельми вдячна, якби ви трохи добирали висловів. Сюди. Отут і покладіть.

- А чоботи з нього стягти? х

- Ні. Йому не вперше спати в чоботях.

Батлер тихцем засміявся, випростуючи Джералдові ноги на канапі, а Скарлет мало язика собі не відкусила - треба ж було таке бовкнути!

- А тепер я вас попрошу покинути дім.

Він вийшов у темний хол і підняв капелюха, якого був скинув при вході.

- Побачимось у неділю за обідом,- мовив він наостанку, безгучно причиняючи за собою двері.

Скарлет встала о пів на шосту, ще поки челядники не прийшли з заднього двору готувати сніданок, і спустилася на перший поверх, де панувала суцільна тиша. Джералд уже прокинувся й сидів на канапі, затиснувши руками розпухлу голову, наче збирався роздушити її в долонях. Коли ввійшла дочка, він крадькома зиркнув на неї. Але очі йому так сильно боліли, аж він зойкнув.

- Доб’ранку! .

- І ладно ж ти повівся, тат,-^- лютим пошептом почала Скарлет.- Прийшов додому глухої ночі й перебудив усіх сусідів гучним співом.

- Я співав?

- Співав! Горлав “Плач по Еммету” на весь голос.

- Ніч-чого не пам’ятаю.

- Зате сусіди запам’ятають до смертної години, і тітонька Дріботуп, і Мелані.

- Мати Божа! - застогнав Джералд, насилу проводячи набряклим язиком по пересохлих губах.- Тільки те й пам’ятаю, що ми сіли грати.

- Грати?

- Цей же лайдак Батлер похвалявся, що він найкращий покерист на весь…

- І скільки ти програв?

- Чого б це? Я виграв, де ж пак! Чарочка-друга мені завше помагає у грі.

- А глянь-но в гаманець.

Таким повільним рухом, наче це завдавало йому нестерпного болю, Джералд дістав з кишені гаманця й розгорнув.

Там було порожньо, і очі у Джералда розширились у німому подиві.

- П’ять сотень доларів,- ознаймив він.- Це ж я мав дещо придбати для місіс ОТари з товарів, доставлених крізь блокаду. А тепер навіть на дорогу додому не лишилося.

Поки Скарлет з обуренням дивилась на порожній гаманець, їй зблиснула одна думка і враз почала набирати конкретних обрисів.

- Тепер мені в цьому місті навіть голову буде соромно підвести,- почала вона.- Ти ж осоромив нас усіх.

- Помовч, кицюню. Не бачиш - у мене голова тріщить?

- Повернутись додому п’яним, та ще у товаристві цього капітана Батлера й дерти горло на всю вулицю, а на додачу всі гроші розтринькати!

- Він надто добре грає в покер, як на джентльмена. Він…

- І що мама скаже, коли дізнається?