zvijani-vitrom-1 - Страница 133

133

Скарлет не часто випадало бувати такою самотньою, і це гнітило її. Залишаючись наодинці, вона хоч-не-хоч поринала в роздуми, а думки її у ці дні аж ніяк не були приємні. Як і взагалі в людей, у неї виробилася звичка думати про минуле, про тих, кого вже немає.

У цей вечір, коли Атланту облягла така тиша, Скарлет заплющувала очі й переносилася уявою до Тари, і знов супокійний плин сільського життя оточував її, і все було таким, як колись. Але при тім вона розуміла, що й там уже ніколи не вернеться колишнє життя. Вона згадала чотирьох братів Тарлтонів - і рудих близнюків, і Тома з Бойдом, і гострий смуток грудкою підкотився їй до горла. Таж котрийсь із близнят, Стю чи Брент, міг би стати її чоловіком. А тепер, коли війна скінчиться і вона повернеться жити в Тару, то вже повік не почує того їхнього несамовитого егегейкання з кедрової алеї. І Рейфорд Калверт, що так божественно танцював, уже ніколи не запросить її до танцю. І хлопці Манро, і малий Джо Фонтейи, і…

- Ой Ешлі! - схлипнула вона, схиляючись головою на руки.- Довіку я не змирюся з тим, що тебе вже немає!

Почувши, як несподівано рипнула хвіртка, Скарлет умить підвела голову й хутенько змахнула рукою сльози. Вона звелася на ноги й побачила, що стежкою підходить до будинку Рет Батлер з брилем у руці. Востаннє вона бачилася з Ретом, коли ото рвучко вискочила з його брички біля П’яти Променів. Тоді вона заявила, що не хоче більше його й бачити. Але зараз її так врадувала можливість бодай з кимось перегомоніти й відвернути свої думки від Ешлі, що вона поспішила викинути з пам’яті ту пригоду. Рет, здавалося, теж забув про тодішню їхню сварку - чи вдав, наче забув,- бо спокійнісінько, ніби нічого й не було, присів на верхню сходинку біля її ніг.

- Отже, ви не втекли до Мейкона! Міс Туп, я чув, виїхала, то я, звісно, подумав, що й ви разом з нею. Але як побачив, що в домі у вас світиться, вирішив зайти перевірити. Чому ж ви залишилися?

- Щоб Мелані не була одна. Розумієте, вона… одне слово, їй не можна зараз виїжджати.

- От стобіса! - вихопилось у нього, і в світлі лампи вона помітила, як він спохмурнів.- То ви хочете сказати, що місіс Вілкс і досі тут? Ну й дурість! Це дуже небезпечно в її стані.

Скарлет розгублено мовчала, бо хіба ж могла вона обговорювати з чужим чоловіком таку тему, як стан Мелані? Вразило її й те, що Рет неначебто розумів, яку для Мелані це являє небезпеку. Неодруженому таке знання не додає честі.

- Якби ви були досить вихованим, то подумали б, що, може, і мені залишатися тут не дуже безпечно,- ущипливо зауважила вона.

Очі його насмішкувато блякнули.

- Щодо мене, то я завжди поставив би на вас проти янкі.

- Це як - вважати за комплімент, чи що? - мовила вона непевним тоном.

- Зовсім ні,- заперечив він.- І коли вже ви перестанете дошукуватись компліментів у будь-якому банальному зауваженні з чоловічих уст?

- Хіба на смертному ложі,- відказала вона і всміхнулася, подумавши, що ніколи не забракне чоловіків, які даруватимуть їй компліменти, чого Рет ніколи не робить.

- Ох, марнославність, марнославність,- сказав він.- Але ви принаймні її не приховуєте.

Він розкрив портсигар, дістав чорну сигару, підніс до носа й нюхнув. Потім черкнув сірником, прихилився до стовпця поручнів і, обхопивши руками коліна, якийсь час мовчки палив. Скарлет знов стала погойдуватись у кріслі, і навколо залягла безгомінна темінь теплого літнього вечора. Пробудився з дрімоти дрізд, що сидів десь у гущині жимолості й витких троянд, видав одну несміливу й протяглу ноту і замовк, немов передумавши.

З темряви східців раптом почувся смішок Рета, тихий і погідний.

- Отже, ви залишилися вдвох з місіс Вілкс! Дивовижнішу ситуацію важко й уявити.

- Не бачу тут нічого дивовижного,- трохи розгублено відповіла вона, враз насторожуючись.

- Не бачите? В такому разі вам не вистачає вміння об’єктивно глянути на справу. Я вже здавна маю таке враження, що ви насилу терпите місіс Вілкс. Ви вважаєте її дурною й нетямущою, а від її патріотизму вас нудить. Ви не проминаєте жодної нагоди шпигонути її, тож природно мені видалося дивним, як це вас стало на такий альтруїзм, щоб лишитися заради неї під обстрілом. І чому ви це зробили?

- Тому що вона сестра Чарлі… А отже, й мені все одно що сестра,- відповіла Скарлет з найбільшою гідністю, на яку могла спромогтись, відчуваючи, проте, як зашарілись її щоки.

- Ви хочете сказати - тому, що вона вдова Ешлі Вілкса.

Скарлет схопилась на ноги, аж клекочучи гнівом.

- Я вже думала вибачити вашу невихованість, яку ви виявили минулого разу, але тепер цього не зроблю. Та я б вам на цей ганок і ступити не дозволила, якби не пекучий смуток у мене на душі і…

- Сядьте й не гарячкуйте так,- мовив Рет зовсім інакшим голосом. Простягти руку, він посадовив її назад у крісло-гойдалку.- Звідки у вас такий смуток?

- Та ось я одержала сьогодні листа з Тари. Там зовсім близько янкі, і моя менша сестра захворіла на тиф і… і якби я навіть могла поїхати додому, як я хочу, мама не пустила б мене в дім, щоб я не заразилася. Боже мій, але ж мені так хочеться додому!

- Та не побивайтесь-бо,- сказав він, і голос його звучав незвично лагідно.- В Атланті вам куди безпечніше, ніж у Тарі, навіть якщо янкі прийдуть. Янкі вам нічого не заподіють, тоді як тиф…

- Що значить - янкі нічого не заподіють? Та як у вас язик повертається таке казати?

- Дорогенька моя, янкі зовсім не дияволи. Вони не з рогами й не з копитами, як ви, здається, гадаєте. Вони майже такі самі, як і південці… хіба тільки виховані гірше та вимова у них страхітлива.

- Таж янкі можуть…

- Згвалтувати вас? Не думаю. Хоча, звичайно, мали б таке бажання.

133