zvijani-vitrom-1 - Страница 134

134

- Якщо ви не перестанете говорити всяку таку гидоту, я піду в дім,- вигукнула Скарлет, рада, що в темряві не видно, як вона зашарілася.

- А скажіть-но щиро: хіба ви не це якраз мали на думці?

- Звісно, що ні!

- Звісно, що так! Не варто гніватись на мене через те, що я вмію читати ваші думки. Усі наші доброчестиві й невинні натурою дами-південки -тільки про таке й думають. Та у них це і з думки не виходить. Ладен закластися, що навіть у таких удовиць, як місіс Меррівезер…

Скарлет нічого на це не відповіла, бо ж знала, що тільки-но двоє-троє матрон сходиться в ці тривожні дні, то конче починають перешіптуватися саме про такі випадки, що завжди траплялися десь у Вірджинії, Теннессі або Луїзіані, але ніколи - ближче до їхніх країв. Янкі гвалтували жінок, багнетами проштрикували животи дітям, палили будинки разом з немічними старими людьми. Кожен знав, що це правда, хоч про таке й не кричать на перехрестях. І якщо в Рета бодай трохи було б порядності, він теж визнав би, що це правда. І нічого тут нема такого, щоб глузувати.

Вона чула, як він тихенько пирхає смішком. Часом він зовсім нестерпний. Власне, майже завжди такий. Це жахливо, коли чоловік знає, про що жінки думають і говорять. Почуваєшся перед ним наче роздягнена. І від пристойних жінок чоловіки не можуть знати про такі речі. Скарлет обурювало, що він прочитав її думки. їй приємно було вважати себе таємничою в очах чоловіків, але ось Рет бачить її наскрізь, неначе вона скляна.

- Коли вже зайшла про це мова,- провадив він далі,- то чи маєте ви в домі кого-небудь, хто б наглядав за вами й опікувався? Чарівну місіс Меррівезер або ж місіс Мід? Вони завжди так на мене дивляться, ніби знають, що я приходжу сюди, маючи нице щось на думці.

- Вечорами, бува, до нас навідується місіс Мід,- відповіла Скарлет, рада, що тема розмови змінилася.- Але сьогодні її не було. До них приїхав з армії син, Філ.

- Отже, мені пощастило,- стиха зауважив Рет,- застати вас саму.

Щось у голосі його було таке, від чого серце її солодко стрепенулося і обличчя густо почервоніло. Вона стільки разів чула такі нотки в чоловічих голосах, гим-то знала, що після цього звичайно освідчуються в коханні. Ото була б утіха! Хай тільки Рет заговорить про своє почуття, тоді вона так напосяде на нього, що він поплатиться за всі ці три роки, коли без кінця шпигав її глузуванням. Вона вже його попомучить, щоб винагородити себе! Особливо за те нестерпне приниження, коли вона при ньому дала Ешлі ляпаса. А потім заявить погідним тоном, що може бути йому тільки сестрою, не більше, і вийде над ним переможницею. Передчуваючи близьку насолоду, вона аж засміялася від збудження.

- Не хихочіть,- сказав Рет і, взявши її руку, обернув долонею вгору й поцілував. Від доторку його теплих уст якась вітальна сила сколихнулася в ній, щемкий трепет пробіг тілом. Губи його перебралися до її зап’ястка - вона знала, що він відчуває, як прискорено б’ється у неї пульс, і спробувала вивільнити руку. Це ніяк не відповідало її інтересам - оцей зрадницький приплив почуття, що викликав у ній бажання занурити руки в його волосся, доторкнутись до його уст своїми устами.

Вона ж зовсім не закохана в нього! - у збентеженні подумалось їй.- Вона кохає Ешлі! Але чому так тремтять її руки, так холоне під серцем?

Він тихенько засміявся.

- Не висмикуйте руку! Я нічого лихого не зроблю вам!

- Не зробите? А я й не боюся вас, Рете Батлер, як не боюся і жодного іншого чоловіка на світі! - скрикнула вона, зла на те, що виказує себе тремтінням не тільки рук, а й голосу.

- Ваша самовпевненість гідна подиву, але не кричіть так голосно. Вас може почути місіс Вілкс. І заспокойтеся, будь ласка.- Він ніби аж тішився її* збудженістю.- А правда, я вам подобаюся, Скарлет?

Це вже було ближче до того, на що вона сподівалася.

- Ну, іноді,- відповіла вона обережно.- Коли ви не поводитесь, як поганець.

Він знову засміявся і притис її долоню до своєї твердої щоки.

- А мені здається, я саме тому й подобаюсь вам, що я поганець. Вам у вашому тепличному житті так мало траплялося щирих поганців, що саме ця моя риса й причаровує вас.

Вона не сподівалася такого повороту розмови, отож знову спробувала, хоч так само безуспішно, висмикнути РУку.

- І зовсім ні! Мені подобаються добропорядні чоловіки, на джентльменство яких завжди можна покластись.

- Ви хочете сказати: на податливість яких ви завжди можете розраховувати. Що, властиво, одне й те саме. Але не має значення.

Він знов поцілував її долоню, і знов за шкурою в неї пробіг приємний дрож.

- Я таки подобаюся вам. А чи змогли б ви, Скарлет, коли-небудь покохати мене?

“Ох! - з тріумфом подумала вона.- Нарешті я його поплутала!”

І відповіла йому з награною холодністю:

- Ясно, що ні. Принаймні… поки ви не виправите своїх манер.

- Але я зовсім не збираюся їх виправляти. Отже, ви так і не покохаєте мене? Я на щось інше і не сподівався. Річ у тому, що хоч ви мені дуже подобаєтесь, я вас не кохаю, тим-то для вас це була б справжня трагедія - вдруге пережити неподілене кохання. Чи ж не правда, моя люба? Ви дозволите називати себе “моя люба”, місіс Гамільтон? Хоча я однаково називатиму вас “моя люба”, і не має значення, до вподоби це вам чи ні,- я запитую просто для годиться.

- Ви не кохаєте мене?

- Авжеж ні. А ви гадали, що я кохаю?

- Ви надто зарозумілі!

- Виходить, ви гадали, що я закоханий! На жаль, доведеться розвіяти вашу оману. Я мав би закохатись у вас, бо ви чарівна й обдарована багатьма пустопорожніми талантами. Але чарівних дам з такими самими талантами, ні на що не придатними, на світі безліч. Ні, я не закоханий у вас. Однак подобаєтесь ви мені неймовірно - гнучкістю свого сумління, себелюбством, якого ви майже ніколи не приховуєте, практичною чіпкістю свого характеру, успадкованою, боюся, від якогось не дуже далекого ірландського предка-селюка.

134