zvijani-vitrom-1 - Страница 149

149

Пружна хода його віддавала чимось первісно-дикунським, а свою красиву голову він тримав так, як вождь котрогось поганського племені. Нічні вибухи й пожежі, що до нестями настрашили Скарлет, на нього подіяли як збудливий напій. У його смуглявому обличчі крилася старанно приховувана від сторонніх очей люта безоглядність, що налякала б Скарлет, якби вона була трохи спостережливіша цю хвилину.

Чорні Ретові очі жваво поблискували, так ніби все довколишнє виглядало забавкою, наче громохкий гуркіт і моторошна заграва були пострахом на малих дітей. Скарлет ворухнулась йому назустріч, коли він ступив на східці,- її обличчя було бліде, а зелені очі пашіли вогнем.

- Доброго вечора,- протягло, як мав звичай, привітався він, замашистим жестом скидаючи бриля.- Гарненька у нас сьогодні погода! Ви, я чув, гадаєте податись у невеличку подорож?

- Якщо ви збираєтесь блазнювати, я не розмовлятиму з вами більш ніколи,- промовила вона тремтячим голосом.

- Тільки не кажіть мені, що ви злякалися! - Він ніби вкрай здивувався і так скривив лице в осміху, аж Скарлет ладна була спустити його сторчма зі східців.

- Атож, я злякалася! Страшно злякалася, і якби вам дав Бог хоч дрібку розуму, то й ви злякалися б. Але зараз не час на порожні балачки. Нам треба вибратися звідси.

- До ваших послуг, ясна пані. А куди саме ви маєте намір вирушити? Я прибув сюди лише з цікавості, мені кортить довідатись, куди саме ви збираєтесь простувати. Бо ви не можете виїхати ні на північ, ні на схід, ні на південь, ні на захід. Усюди янкі. Є тільки одна дорога з міста, яку вони ще не захопили, і цією дорогою відступає армія. Та й ця дорога недовго лишатиметься відкритою. Кіннота генерала Стіва Лі веде ар’єргардні бої під Раф-енд-Реді, щоб утримати дорогу, поки нею пройде вся армія. Якщо ви думаєте податись цією Макдонаговою дорогою вслід за армією, у вас там заберуть коня, і хоч ця шкапа не бозна-що, мені не так легко було її поцупити. Тож куди ви прямуєте?

Вона стояла, тремтячи й прислухаючись до його слів, але майже нічого не чула. І лише його останнє запитання дійшло до неї - вона раптом усвідомила, куди має їхати, усвідомила, що ввесь цей страшний день знала, куди їхатиме. До цього єдиного місця на світі.

- Додому,- сказала вона.

- Додому? Ви маєте на думці Тару?

- Так, так! Тару! О Рете, не гаймо часу!

Він подивився на неї таким поглядом, наче вона з’їхала з глузду.

- Тару? Боронь Боже, Скарлет! Хіба ви не знаєте, що біля Джонсборо цілий день точилися бої? На відстані десяти миль дороги по один і другий бік від Раф-енд-Реді й навіть на вулицях Джонсборо? На цю пору янкі, можливо, захопили й Тару, і всю округу. Ніхто не знає, де саме вони, але десь у тих околицях. Ви не можете їхати додому! Ви ж не проберетесь крізь позиції янкі!

- Ні, я поїду додому! - скрикнула вона.- Я хочу додому, і я поїду!

- Ви просто наївна дурочка,- кинув він гостро й різко.- Ви не можете їхати в цьому напрямку. Навіть якщо ви не потрапите до рук янкі, то в лісах же повно волоцюг і дезертирів з обидвох армій. Та й наші війська ще відходять із Джонсборо. Тож як не одні, так інші заберуть у вас коня. Ви маєте тільки одну можливість: податися слідом за нашими Макдонаговсю дорогою, молячи Бога, щоб ніхто вас не помітив поночі. До Тари вам не можна. Навіть якби ви й дісталися туди, то побачили б там, мабуть, попелище. Я не дозволю вам їхати додому. Це божевілля.

- Ні, я поїду додому! - скрикнула вона з ноткою істерики в голосі.- Я поїду додому! Ви не можете мене не пустити! Тільки додому! Я хочу до мами! Я вб’ю вас, коли ви станете мені на заваді! Я поїду додому!

Страхи й напруження, в лещатах яких Скарлет була весь цей час, урешті прорвались назовні потоком сліз. Вона стала молотити Рета кулаками в груди й скрикувати знов і знов:

- Я поїду додому! Поїду! Хоч би довелося всю дорогу пішки пройти!

І раптом вона опинилась у нього в обіймах - її мокра щока притислася до шіісованої сорочки, приборкані кулаки вгамувались на його грудях. Ретові руки лагідно й заспокійливо пестили її розкуйовджене волосся, і голос його теж звучав лагідно. Так лагідно й ніжно, навіть без нотки глузування, аж здавалося, що це голос зовсім не Рета Батлера, а когось іншого, котрогось дужого незнайомця, від якого пахло бренді, тютюном і кіньми, і цей запах нагадав їй Джералда і навіяв спокій в її душу.

- Ну годі, годі, голубонько,- тихо примовляв він.- Не плачте. Ви поїдете додому, моя мужня дівчинко. Поїдете додому. Тільки не плачте.

Вона відчула, як щось легенько доторкається до и волосся, і, попри своє збентеження, туманно подумала, чи це не його уста. Він був такий ніжний, і таке заспокоєння дарували ці обійми, що вона згодна була б і довіку так стояти. В захистку його дужих рук вона може нічого не боятись.

Він дістав з кишені носовичка й витер їй очі.

- А тепер будьте чемним дитям і висякайтесь,- звелів він з усмішкою в очах.- І скажіть мені, що робити. Баритись нема коли.

Усе ще тремтячи, вона покірно висякала носа, але не могла придумати, з чого саме їм треба почати. Помітивши, як сіпаються у неї губи і як безпорадно вона глянула на нього, він перебрав ініціативу на себе.

- Місіс Вілкс щойно народила дитину, так? Вибиратись їй у дорогу зараз небезпечно - це ж двадцять п’ять миль труським повозом. Краще залишити її під опікою місіс Мід.

- Мідів нема вдома. А покинути її саму я не можу.

- Гаразд. Тоді вона їде. Де це недотепне чорне дівчисько?

- Нагорі пакує валізу.

- Валізу? На цьому візку нема місця на валізу. Тут ледве-ледве ви самі вміститесь. Та й колеса кожної хвилини можуть повідпадати. Гукніть її, нехай візьме найменший пуховик, що є в домі, й постеле на візку.

149