zvijani-vitrom-1 - Страница 150

150

Скарлет усе ще не могла ступити й кроку. Він міцно стис її за плече, і якась частка його життєвої снаги наче передалась їй. Якби ж то вона могла так розважливо й незворушна триматись* як він! Рет обернув її лицем до холу, але вона все так само стояла й безпорадно дивилась на нього. На устах його з’явився іронічний усміх:

- І це ота героїчна молода жінка, яка запевняла мене, що не боїться ні Бога, ні людей?

Він раптом гшрснув сміхом і відпустив її плече. Допечена до живого, вона подивилась на нього з раптовою ненавистю.

- А я й не боюся,- сказала вона.

- Ні, таки боїтесь* Ще мить* і зімлієте, а я не маю при собі нюхальної солі.

Тупнувши ногою від безсилля- бо не знайшлася на щось інше,- вона схопила лампу й пішла нагору. Він ступав услід за нею ї тихцем осміхався, а вона на злість йому випростала плечі. Ввійшовши до синової кімнатинки, вона побачила, що напіводягнений Вейд сидить на колінах у Пріссі й ледь чутно гикає, а сама нянька схлипує. На ліжку Вейда лежала невеличка перинка, і Скарлет звеліла негритянці віднести її у візок. Та спустила хлопчика на підлогу й пішла виконувати наказ, а Вейд подріботів слідом; зацікавившись тим, що діється, він навіть перестав шкати.

- Ходімо сюди,- сказала Скарлет, завертаючи до Мелліної кімнати. Рет з брилем у руці теж увійшов за нею.

Мелані спокійно лежала, укрившись простирадлом до самого підборіддя. Обличчя її було мертвотно бліде, але вираз глибоко запал их очей у темних обводах уже випого- дився. Побачивши Рета у себе в спальні, вона не виказала ніякого подиву, наче це була звичайнісінька річ. Вона навіть спробувала всміхнутись, хоч ця усмішка погасла, ледь торкнувши її губи.

- Ми їдемо додому, в Тару,- поспіхом пояснила їй Скарлет.- Янкі підступають. Нас одвезе Рет. Це єдиний порятунок, Меллі.

Та натужно кивнула й показала очима на немовля. Скарлет узяла його на руки й загорнула в грубий рушник. Рет підступив до ліжка.

- Спробую, щоб вам не було боляче,- тихо сказав він, обтуляючи її простирадлом.- Зможете обняти мене за шию?

Мелані здійняла була руки, але ту ж мить безсило їх опустила. Нахилившись, Рет підсунув одну руку їй під плечі, а другу під коліна, і обережно підняв її. Мелані не скрикнула, хоча Скарлет побачила, як вона закусила губи й ще дужче поблідла. Скарлет піднесла вгору лампу, щоб Ретові було видніше ступати, і рушила до дверей, коли це Мелані зробила кволий порух у напрямку стіни.

- Що таке? - лагідно запитав Рет.

- Будь ласка,- прошепотіла Мелані, силуючись показати на щось.- Чарлз.

Рет глянув на неї, чи вона, часом, не марить, але Скарлет усе зрозуміла і аж роззлостилася. Мелані хотіла забрати дагеротипний портрет Чарлза, що висів на стіні під його шаблею та пістолетом.

- Будь ласка,- знов прошепотіла Мелані.- І шаблю.

- Добре, добре,- мовила Скарлет і, посвітивши Ретові на сходах, вернулася в спальню зняти зі стіни шаблю й ремінь з пістолетом у кобурі. Не дуже зручно було нести все це, коли на руках ще дитина й лампа. Але що поробиш із цією Мелщн? Сама ледве жива, янкі ось-ось вдеруться в місто, а їй голова болить за пам’ятки по Чарлзу!

Беручи в руку дагеротип, Скарлет мигцем глянула на Чарлзове обличчя. З портрета дивилися на неї великі карі очі, які на хвильку затримали її увагу. Він був їй чоловіком, вона провела з ним кілька ночей і народила від нього дитину з такими ж лагідними карими очима. Але майже не пам’ятала його обличчя.

Немовля у неї на руках розтулило манюнькі кулачки й тихенько заскімлило, і вона нахилилась до нього. Цю мить уперше вона усвідомила, що це син Ешлі, і в її знеможеній душі раптом прокинулося ревне бажання, щоб він був дитям її й Ешлі.

Коли на сходи вбігла Пріссі, Скарлет передала їй немовля. Вони обоє поспіхом рушили вниз, а лампа відкидала на стіну їхні ворухкі тіні. У холі Скарлет побачила якогось капелюшка і хапливо одягла його на голову, зав’язавши стрічкою під підборіддям. Це був чорний жалобний капелюшок Мелані, на Скарлет замалий, але де був її власний, вона не могла пригадати.

Вона вийшла з дому й спустилася з веранди, несучи в руці лампу й силкуючись, щоб шабля не била її по нозі. Мелані вже лежала випростана на візку, а поруч з нею був Вейд і загорнуте в рушник немовля. Пріссі виграмулялась на візок і взяла немовля на руки.

Повіз був маленький, з низькими бортами. Колеса чудернацько кривилися всередину, загрожуючи при першому ж оберті відлетіти. Скарлет кинула погляд на коня, й серце її завмерло. Це було миршаве створіння з понуро опущеною головою мало не до самих ніг, спина суціль у саднах і болячках від упряжі, та й дихало воно так натужно, як жоден здоровий кінь не дихає.

- Не вельми жвавий коник, ге? - осміхнувся Рет.- Такий вигляд, наче тут-таки в голоблях і копита відкине. Але це найкраще, на що можна було спромогтися. Колись я розповім вам - дещо перебільшивши,- де і як я його поцупив і як мало не дістав кулі в лоб. Тільки глибока відданість вам могла сподвигнути мене в такому поважному віці стати конокрадом, та ще й поласитись на таку шкапу. Дозвольте підсаджу вас.

Він узяв у неї з руки лампу й поставив на землю. Передок був усього тільки вузенькою дошкою, перекинутою з борту на борт. Рет підхопив Скарлет на руки й посадовив на цю поперечку. “Як це чудово бути чоловіком, особливо таким дужим, як Рет”,- подумала Скарлет, обсмикуючи широку спідницю. Коли Рет поруч, вона нічого не боїться - ні вогню, ні вибухів, ні янкі.

Він вибрався на передок обік неї і взяв віжки.

- Ой, стривайте! - скрикнула вона раптом.- Я ж забула двері замкнути!

Він зареготав на весь рот і шмагонув коня віжками.

150