zvijani-vitrom-1 - Страница 3

- А ваша мама на завтрашній пікнік до Вілксів поїде верхи на цьому новому коні?

- Вона поїхала б верхи, але тато сказав, що це надто небезпечно. Та й дівчата їй не дозволять. Вони хочуть, щоб вона бодай один раз поїхала в гості, як личить леді - в колясці.

- Сподіваюся, завтра не буде дощу,- сказала Скар- лет.- Оце майже весь тиждень дощить кожного дня. Нема гірше, коли пікнік перетворюється на вечірку в чотирьох стінах.

- Ні, завтра буде погожий день і спека, як у червні,- запевнив Стюарт.- Гляньте, яке сонце навзаході. Я ще ніколи не бачив, щоб воно було таке червоне. З того, як заходить сонце, завжди можна вгадати погоду на ранок.

Вони подивились туди, де над широчезними, недавно зораними бавовниковими ланами Джералда О’Гари полум’янів обрій. Сонце в червоно-гарячому обводі сідало ген за узгір’ям по той бік річки Флінт, і квітневу теплінь звільна заступала духмяна охолода.

Весна цього року була рання, і з нею прийшли теплі рясні дощі й раптова кипінь рожевого цвіту персикових дерев та білих зірочок дерену на темних болотяних лугах над річкою і на відлеглих пагорбах. Майже всі лани були вже зорані, і багристий відблиск призахідного сонця ще дужче червонив і без того червоні борозни джорджіанської глини. Волога земля, спрагла зерняток бавовнику, була рожевувата там, де виступав пісок на перекинутих скибах, і червоняста, шарлатова й бура в тіні обіч борозен. Побілений вапном цегляний особняк здавався острівцем серед цього розбуялого червоного моря збурених і здиблених звивистих хвиль, які немов застигли, рожевопінні, в мить прибою. Бо тут борозни не були довгі й прямі, як на жовтих глинистих полях рівнини центральної Джорджії або на жирному чорноземі надморських плантацій. На підгір’ях північної частини Джорджії поля розорювали в найрозмаїтіших заворотах, щоб дощі не могли змивати родючий грунт у річку.

Ця ясно-червона земля, що ставала криваво-багряною після злив і перетворювалася на цеглисту пилюгу в посуху, була найпридатніша у світі, коли йшлося про вирощування бавовнику. Це був любий для ока край білих осель, мирних зораних ланів і неквапливих жовтавих річок - але й край контрастів, яскравого, як ніде, сонця, густих, як ніде, тіней. Ці розкорчовані від лісу плантації, ці широкі на багато миль бавовникові поля всміхались до теплого сонця, лагідні й умиротворені. А покрай них зводилася незаймана пуща, темна й прохолодна навіть у спекотний полудень, таємнича й ледь лиховісна - шелест сосон, сповнений віковічного терпіння, скидався на погрозливе зітхання: “Стережися, полеї Стережися! Колись тут буяла пуща, і вона знов може все запосісти”.

До слуху всіх трьох на веранді долинув цокіт копит, побризкування упряжі й лункий безтурботний сміх негрів, що із мулами поверталися з поля. В будинку почувся лагідний голос Еллен ОТари - вона сказала щось дівчин- ці-негритянці, яка носила за нею кошика з ключами. Тоненький дитячий голосок відповів: “Добре, мем”, і стало чутно, як хода з тильного ганку подаленіла в напрямку коптильні, де Еллен щовечора роздавала харчі неграм. Тим часом донеслося подзенькування порцеляни й столового срібла, коли Порк - служник господаря дому, він же й старший челядник Тари - почав накривати стіл для вечері.

Ці звуки нагадали близнюкам, що їм пора вертатись додому. Але зустріч з матір’ю їх не вельми приваблювала, тож вони не поспішали прощатися, сподіваючись почути від Скарлет запрошення на вечерю.

- Слухай, Скарлет. Це про завтрашній день,- озвався Брент.- Що нас не було близько й ми не знали про пікнік і бал, то ще не означає, що нам не кортить завтра вволю натанцюватись. Ти ж, мабуть, ще не всі свої танці роздала?

- А хоч би й усі? Звідки я знала, що ви повернетесь? Що, я мала б через вас цілий вечір стіну підпирати?

- Це ти - стіну підпирати?! - Хлопці засміялися на весь голос.

- Слухай, любонько. Перший вальс ти повинна танцювати зі мною, а останній - зі Стю, і крім того, за вечерею щоб ти сіла поряд з нами. Ми вмостимось біля сходів, як на минулому балу, і покличемо мамку Джінсі ще раз нам поворожити.

- Мені не подобається її ворожба. Ви ж чули, як вона

була наворожила, що я маю одружитися з чорночубим і чорновусим хлопцем, коли мені такі зовсім не до вподоби,

- Тобі, любонько, миліші русяві, ге ж? - осміхнувся Брент.- Та це собі як хоч, але нам пообіцяй усі вальси й вечерю.

- Якщо пообіцяєш, ми розкриємо тобі один секрет,- докинув Стюарт.

- Який? - одразу ж вигукнула Скарлет, мов дитина, охоча до всіляких таємниць.

- Це отой, що ми почули вчора в Атланті, Стю? Але ж ми обіцяли нікому нічого не казати.

- А, пусте! Коротше, міс Туп сказала нам одну новину.

- Міс яка?

- Та, знаєш, ця родичка Ешлі Вілкса, яка живе в Атланті, тітка Чарлза й Мелані Гамільтонів, ота, що її прозвали міс Дріботуп.

- А, знаю,- така стара дуринда, якої я в житті ще не бачила.

- Так от, як ми вчора в Атланті чекали на поїзд додому, вона проїжджала в колясці повз станцію, зупинилась побазікати з нами й сказала, що взавтра ввечері на балу у Вілксів оголосять заручини.

- Ну, та це не новина,- розчаровано мовила Скарлет.- Заручини її дурка-небожа, Чарлі Гамільтона, з Душкою Вілкс. Про це ж усі вже віддавна знають, що вони поберуться, хоч він, здається, не дуже з цим квапиться.

- То він, по-твоєму, дурко? - здивувався Брент.- А ось на різдвяних святах він увивався круг тебе, як муха, і ти це терпіла.

- А чого б я мала його відганяти? - недбало стенула плечима Скарлет.- Але все одно він, як на мене, лемішка.

- І крім того, йдеться зовсім не про його заручини,- з тріумфом у голосі заявив Стюарт.- Завтра оголосять про заручини Ешлі з міс Мелані, сестрою Чарлі!