zvijani-vitrom-1 - Страница 4

Скарлет не змінилася на обличчі, тільки уста її побіліли - як у людини, якій завдано раптового удару і яка в першу хвилину не може збагнути суті того, що сталося. Обличчя в неї було непорушно-з ас тигле, коли вона втупилась у Стюарта, але він, ніколи не бувши аж надто кмітливим, подумав, що це просто сама новина здивувала її й зацікавила.

- Міс Туп сказала, що вони збиралися оголосити заручини лише наступного року, бо тепер міс Меллі не дуже добре себе почуває, але через усі ці балачки про війну обидві родини вирішили не зволікати з весіллям. Отож заручини оголосять завтра під час вечері. Бачиш, Скарлет, ми розкрили тобі секрет, і ти мусиш тепер” пообіцяти, що сядеш вечеряти з нами.

- Авжеж сяду з вами,- механічно погодилася Скарлет.

- І всі вальси будуть наші?

- Всі.

- От золотко! Уявляю, як решта хлопців казитиметься!

- І хай собі,- мовив Брент.- Ми удвох дамо їм усім раду. Слухай, Скарлет. Ти й уранці на пікніку теж сядь з нами.

- Що таке?

Стюарт повторив своє прохання.

- Гаразд,- відповіла дівчина.

Близнюки врадувано переглянулися, хоч і з деяким подивом в очах. Вони, правда, звикли вважати, що Скарлет віддає їм деяку перевагу перед іншими кавалерами, але раніше ніколи не можна було так легко домогтись від неї знаків прихильності. Звичайно вона змушувала їх просити й благати, не підпускала до себе, не говорила ні “так”, ні “ні”, сміялася, коли хлопці супились, робилась холодною, коли вони починали сердитись. А оце ж, власне, пообіцяла провести з ними ввесь завтрашній день - сидіти поруч на пікніку просто неба, танцювати всі вальси (а вони вже подбають, щоб тільки вальси там і були!), та ще й на вечері бути поряд. Заради цього варто було й з університету вилетіти!

Піднесені своїм успіхом, хлопці не квапилися прощатись: вони говорили про пікнік, про бал, про Ешлі Вілкса й Мелані Гамільтон, уривали один одного, підпускали жарти й самі ж сміялися з них, кидали прозорі натяки наздогад вечері. Кінець кінцем вони почали завважувати, що Скарлет майже не озивається. Явно сталася якась зміна. Яка саме, вони не могли сказати, але ясне надвечір’я немовби пригасло. Скарлет, здавалося, ледве чи слухала їх, хоч коли її запитували, відповідала. Відчуваючи щось незрозуміле, розгублені й трохи ображені, близнюки ще посиділи яку часину, а потім, глянувши на годинники, неохоче підвелися.

Сонце вже було зовсім низько над недавно зораними полями, і на обрії похмуро чорніли обриси високого лісу за річкою. Через двір прудко шугали ластівки, з поля сунули додому - хто перевальцем, хто статечною ходою - качки, індики та кури.

Стюарт голосно гукнув:

- Джімсе!

За хвильку до припнутих коней захекано вибіг з-за будинку рослий негр, їхній одноліток. ДЖімс був особистим служкою близнюків і, як і пси, скрізь їх супроводив. Змалку він брав участь у всіх їхніх хлоп’ячих забавах, а коли їм виповнилося по десять років, перейшов до них у власність. Забачивши негра, гончаки звелись на ноги, струснули з себе червону пилюгу і застигли, чекаючи на господарів. Хлопщ вклонилися, потисли Скарлет руку і пообіцяли наостанок що завтра з самого ранку приїдуть до Вілксів і ждатимуті там її. Тоді збігли сходинками, посідали верхи і, супроводжувані Джімсом, пустили коней учвал кедровою алеєю, вимахуючи капелюхами й щось вигукуючи до дівчини на веранді.

За поворотом курної дороги, звідки вже не видно було Тари, Брент зупинив коня під купою деренових кущів. Стюарт теж пристав, а трохи віддалік - і хлопчина-негр. Коні, відчувши, що віжки попущено, посхиляли голови, щоб поскубти свіжої весняної травички, звичні до всього пси знову повлягались у пухку червону куряву й тільки жадли- во поглядали на ластівок, що кружляли в дедалі густішому присмерку. На широкому простодушному обличчі Брента проступала розгубленість і навіть деяка образа.

- Слухай,- озвався він до брата,- а чи не здається тобі, що вона мала б запросити нас на вечерю?

- Я думав, що вона запросить,- відказав Стюарт.- Я чекав цього від неї, але вона таки не запросила. Чому б це?

- Не розумію. Все-таки вона мала б запросити. Адже ми перший день як дома, і так довго з нею не бачились. І ще стільки всякого збиралися розповісти їй.

- Мені здавалося, вона дуже зраділа, коли нас побачила.

- Я теж так подумав.

- А потім, з півгодини тому, якось дивно притихла, наче в неї голова розболілась.

- Я помітив це, але спершу не надав значення. Що з нею таке сталося?

- Не знаю. Може, ми сказали щось не так, і це її розсердило?

Хлопці подумали з хвилинку.

- Нічого такого не пригадую. Але коли Скарлет сердиться, це зразу видно. Вона не стримує себе, як інші дівчата.

- Атож, ось це мені в ній і подобається. Коли щось їй не так, вона не замикається в собі, не приндиться, а так прямо й викладе, що думає. Але тут ми винні - щось таке зробили чи сказали, через що вона притихла й наче до всього збайдужіла. Я ладен присягтись, що вона зраділа, коли нас побачила, і спершу мала намір запросити нас на вечерю.

- А чи не тому це, що нас поперли з університету?

- Та де в чорта, ні! Не верзи дурниць. Вона ж заходилась від реготу, коли ми їй про це розказували. Та й Скарлет, як і нам, начхати на всі ці книжкові мудрощі.

Брент обернувся в сідлі й гукнув служку-негра.

- Джімсе!

- Слухаю, сер.

- Ти чув, про що ми розмовляли з міс Скарлет?

- Ні-є, сер, місте’ Брент. Що це ви кажете - щоб я підслуховував білих людей?

- А чом би й ні, подумаєш! Від вас, чорнюків, не сховаєшся. Я ж бачив, як ти, брехунчику, шмигнув круг веранди й присів навпочіпки за кущем жасмину під стіною. Так ото скажи: ти не чув, щоб ми сказали щось таке, чим розсердили міс Скарлет або образили?